Підстрибнути - найпростіший спосіб опинитися в невагомості, побачити світ з нового ракурсу і покращити собі настрій. А якщо вам здається, що ефект надто короткочасний -
підстрибніть ще раз:-Р
Травень
Ви ніколи не помічали, як щирість надає простим, навіть дещо втертим словам нового звучання, нового забарвлення, нового життя, врешті-решт. Щирість - те, що перетворює існування на життя, і вселяє душу в слова.
та чого ти чіпляєшся за кожен піксель ©
— Психа Сноб (@pannakocka) 4 травня 2016 р.
Вона все ще пахне його авто,
де лишила натомість свої парфуми,
і де вона зараз не знає ніхто
як жоден не знає,про що її думи.
А в нього на думці її телефон,
не знати, що мовити після вітання,
і він прикидається — то був сон,
хоч сам божеволіє від мовчання.
Вона від'їжджає. Останній рейс
пропахлих бензином і травнем маршруток.
В надійний броньований сірий кейс
вона заховала свій сірий смуток.
Лиш голуби на площі, вільні від помилок,
киваючи головами ствердно туркочуть “Могло б”
Треба ж колись і це. Просто з’ясувати, чия то груша і зварити повидло для всіх. Але кожна мирна угода починається з встановлення кордонів.
Кожен іноді сумує чи злиться - та й як не злитися, читаючи новини, їдучи в переповненій маршрутці чи спілкуючись з кимось ввечері довгого дня. Але має бути час для радості, врешті великої радості, радості, котра дає сили світитися, радості, котру хочеться випромінювати
Не поспішайте казати, що їх не існує. Нереальне поруч. Звісно, єдинороги трапляються рідше, ніж олені. Але ж трапляються.
Деякі ідеї знаходять своє втілення, деякі ні. Зрештою є такі, про які кажуть, що краще би не знаходили. Але ким ми б були, якби не винаходили щоразу новий спосіб прожити цей день?
Дощ розкреслює скло під аркуш в косу лінійку,
я іду в перший клас — що я там розумію в житті?
Щось комусь говорю і щоразу отримую двійку
і маршрути мої знову щоразу не ті...
Щось для когось пишу. Байдуже, що з помилками,
не рахую зовсім ні свого, ні чужого часу...
Я комусь залишусь, а для когось впаду дощами
і перейду навіки у чисту холодну росу
Ти не дивись, що я темна
Я тобі ангелом буду
Серцем тебе не забуду
Ти не лякайся даремно
Ти не дивись, що я темна
Я тобі сонечком стану
Я тобі небо дістану
Буду молитися ревно
Ти не дивись, що я темна
Я тобі світло покажу
Я тобі казку розкажу
Ту, що кінцівка непевна
Ти не дивись, що я темна
Кожен має право здійснити втечу
кожен має право шукати виходу
кожен має право судьбу лелечу
проміняти на сідало, харч і вигоду
кожен має право шукати виходу
кожен має право ламати стіни
вибирати вірити в правду, вигадку
залишати собори чи руїни
кожен має право стрибати з даху
кожен має право рвати кайдани
і маківку гордо нести на плаху
і кусати вищих за свої рани
Ми всі любимо цю землю: і ті, хто перекопує її щороку - ніжно зрушуючи її верхній шар, і ті, хто безстрашно вгризається в її надра, викопуючи цілі рукотворні печери, і ті, хто ходить по асфальту, і давно вже забув дотик землі до підошов...
Ми всі любимо цю землю, бо зрештою всім нам у ній лежати.
Кажуть, ми часто шукаємо не тих і не там. Але хто зрештою вирішує, хто це "ті" і де це "там". Надто багато речей мають тільки той сенс, який ми їм надаємо. Надто багато речей знаходять зовсім не там, де ми їх залишили. І надто багато - залишаються незнайденими
Просто дозволяю собі дихати... відчувати... мріяти... Я не розсиплюсь. Замість жити зерням під асфальтом - пробиваюсь до сонця. Для підтримки не потрібно тиску. Обійми не мають залишати синців. Я вдихаю і видихаю. На повні груди. Віднині й навіки
Одне чудове TEDx-відео починається з історії про дівчинку, що цілує своє відображення. Промовиця запитує: а коли ж і чому, ми перестаємо вважати себе красивими. Але так само ми перестаємо тішитись простим речам, як-то набору кольорових фломастерів і аркушу паперу. А даремно, бо малювання позитивно впливає на дрібну моторику рук, а, отже, на роботу мозку. Тому намалюйте якусь фіговинку і... поцілуйте своє відображення на сон грядущий.
Я навіть не можу сказати, як вони зникли – казки, проводове радіо, відхід до сну о 8 вечора. Врешті, це все замінив Інтернет. Я живу за нагадуваннями менеджерів задач, шукаю в Мережі книжки, музику, прогнози погоди, записи онлайн-радіостанцій, остерігаюсь залицяльників і релігійних груп. Та радіо залишилось зустріччю до якої готуєшся, тільки тоді – поглядаючи на годинник, а тепер – запарюючи чай перед новим подкастом.
Годі бути такою дитиною
марні бентежити згадки
лишуся першопричиною -
ти мені першопочатком.
Буває в часи прокрастинації хапаєшся мити все підряд, повертаючи колишній блиск ложкам і каструлям, протираючи вікна та дзеркала. Чому б не повернути блиск і сенс словам "як ти?", "як поживаєш?", щоб у відповідь почути людину, а не скупе "Дякую. Все гаразд. Як ти?"
Він же - День Рушника
Рушник, — сказано там, — мабуть, найнеобхідніший предмет в побуті туриста... В очах страга людина, яка об'їздила Галактику вздовж і впоперек, перенесла 1найтяжчі незгоди, з честю вийшла з відчайдушних ситуацій і зберегла при цьому свій рушник, безумовно, заслуговує найбільшої поваги. (Дуглас Адамс, Путівник Галактикою для космотуристів)
Все таке вразливе і прозоре
я тобі розкрию таїну:
в небі тільки й мови, що про море
на землі говорять про війну
У дзенській традиції є короткі розповіді-коани, часто нелогічні, парадоксальні. Вони повні питань про плескання одної долоні, історій про учнів, що відрубували собі руки, щоб переконати Вчителя в серйозності своїх намірів, і, найголовніше, - історій про чудесні просвітлення, котрі починаються з маленьких поштовхів. Думаю, можливо й навпаки. Для просвітленого кожен камінчик розповідає про цілу гору, кожна крапля містить в собі ціле море. Спільне купування морозива раптом увиразнює і конденсує усе, що ти знаєш про своїх співтрапезників, випадкова фраза відкриває всі погляди співрозмовниці на родинне життя, а потиск руки відкриває нову епоху в стосунках.
Твоє волосся пахне чужими дощами
руки давно забули мою теплоту
місто, що вкрите дахами, ніби плащами
вперто не чує твого привіт на льоту
як тобі там? Яктобі небо і площі?
Як тобі осінь і листя, що падає з крон?
Як тобі дощ, що твою чуприну полоще?
Як тобі вітер, що ніжно торкається скронь?
Як тобі тут було? Знаю — не зле і не добре
трохи затісно і трохи завузтко для крил
кликав тебе у дорогу талан ворохобний
але хіба ти насправді цього хотів?
Леся Українка
Ти хотів би квіток на дорозі моїй?
Нащо сипати їх попід ноги?
Хай живуть вони в ніжній красі чарівній, –
я сама їх знайду край дороги.
До маленьких, низеньких сама нахилюсь,
до високих очима докину,
обережно та ніжно лицем притулюсь,
стрівши в білім убранні тернину.
Будуть шарпати одіж суворі гілки
і скривавлять колючками руки,
та гілкам не поможуть лагідні квітки,
ні, вони надгородять за муки.
Та й за віщо б ті квіти карали мене,
я ж не буду їх рвати руками,
ні під ноги топтати, мов зілля дрібне,
тільки злегка торкнуся устами.
Не плямив поцілунок мій зроду квіток,
чи то пишні були туберози, чи квітки,
що зродив найпростіший садок,
чи до краю вразливі мімози.
погойдатися на гойдалці у повню — #done
— Психа Сноб (@pannakocka) 21 квітня 2016 р.
Героїня одного фільму колись казала, що любить розгадувати кросворди, бо якщо не можеш справитися з великими проблемами, то треба давати раду бодай малим. Але було б непогано часами наші малі яи більші проблеми перетворювати на пазли і кросворди - відкинувши емоції, залишивши терпіння. Проблема без нервів стає просто задачею, головоломкою
Мені подобається, як ти закриваєш очі
дивишся в себе,
мружишся від внутрішнього сонця
облизуєш губи,
солоні від внутрішнього бризу,
а потім
відкриваєш очі,
піднімаєш голову,
дивишся в небо
я майже бачу, як сонця зустрічаються
Якщо кудись йти, рано чи пізно опиняєшся на роздоріжжі, маєш шанс змінити своє життя. Головне не оселитися там.
Добре іноді знову відчути себе дитиною, коли все можливо. Скласти в літачок невдало написану самостійну і просто відпустити її політати.
Ми виростаєм. Маленька трагедія.
Щось забуваєм, а щось і втрачаєм.
Світу життя наше лиш інтермедія –
Ми виростаємо, ми виростаєм.
Ми виростаєм з старої одежі,
Ми виростаєм з дитинство у юність.
Палячи й гасячи в серці пожежі,
Пробуєм душу на ніжність і мужність.
Пізнаємо усі «можна» і «треба»
Міцно вхопившися в землю корінням,
Тягнемо руки і очі до неба,
Прагнемо в дійсність вернути видіння.
Ми виростаємо. Безповоротно
Щось здобуваєм, а щось і втрачаєм
Ми виростаємо разом, самотньо.
Ми виростаємо. Ми виростаєм
Може так і треба - жити заради нового, розчинятися в ньому, як сіль і золото розчиняється в морській воді, вливатися, як вливається дощ... Тільки, куди занесе тебе завтра Течія Західних Вітрів?
Мандала - це подорож Всередину — до центра кола, до центру себе. Іноді коли справ надто багато вартує просто зупинитися і згадати, навіщо це все і куди я йду. Можна малювати свої візерунки, можна розфарбовувати чиїсь, зрештою можна просто милуватися чиєюсь роботою і відчувати, як світ потроху стає барвистішим
 |
 |
 |