Для тіста:
борошно - 200 г
вершкове масло чи маргарин - 100 г
яйця - 1 шт.
сметана - 1-2 ст. л. (при необхідності)
дрібка солі
Для начинки:
гарбуз - 600 г
яйця - 3 шт.
молоко - 3 ст л.
мед - 3 ст. л.
кориця - 1 / 2 ч. л.
мускатний горіх - 1 / 2 ч. л.
горіхи, родзинки, інші сухофрукти - опційно
Форма діаметром Ø 24 см.
Кожен уявляє затишок дещо по-різному, але зібрати його можна з підручних речей - аромаламп з бергамотом, вимитої підлоги, молочного шоколаду, порядку на полицях, свіжозвареного какао і кількох вільних хвилин. Тиха гавань, щоб відпочити. Бо для того і є вихідні.
Знаєте, коли чужою мовою легше говорити, ніж рідною? Коли сумніваєшся, коли не знаєш, що сказати, коли говориш на делікатні теми (їх список більше чи менше змінюється для кожного/кожної). "Смущающие или неприятные вещи гораздо легче сказать на чужом языке. Причем чем хуже ты знаешь этот язык, тем лучше." Люди, що раптово вкидують в мову латинські терміни, польські словечка, цитати з російських класиків і голівудських фільмів, часто намагаються уникнути відвертості.
Ви скажете - невчасно? Кінець жовтня, холодно. Але вікна треба розчиняти навіть в найбільші морози. Бо тільки не боячись холоду, можна мати свіжість і здоров’я. Бо тільки не боячись холоду, можна захистити від холоду інших.
Випадковості ведуть нас по життю, змінюють плани, відкривають нове. То ж чи є вони дійсно випадковостями? Чи це просто наш спосіб пояснити речі, логіки яких ми не бачим, як древні пояснювали затемнення карою богів чи звісткою від них.
Голос твій тріумфує над тишею
хоч у ньому чується відчай
ніччю смуток вистежує хижою
і ламає пустий звичай
голос твій забуває ніжність
голос твій накриває болем
голос твій він такий вічний
і зовсім не належний нікому
в ньому є переламані крила
тепла пам’ять, тонке світло
і якась надзвичайна сила
невпокорена і тендітна
Від щастя віршів не пишуть
бо щастя боїться слова
бо щастя душі не кришить
бо щастя не має мови
бо щастя колись полишить
і кине у каламуть
від щастя віршів не пишуть
від щастя лише живуть
А ти ще надієшся - все буде добре,
наспівуєш тихо "no, woman, no cry"
крізь дірку в паркані гадюки і кобри
уже заповзають в затишний твій рай.
Тобі ще танцюється вільно на площах
і небо тебе ще вкриває твоє...
Та він повертається до Пирогощі,
і світ твій раптово порожнім стає.
— А що бачите в цьому дзеркалі ви?
— Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці.
Гаррі здивовано глянув на нього.
— Мені ніколи не вистачає шкарпеток, — пояснив Дамблдор. — Ось іще одне Різдво минає, а я не отримав жодної пари. Люди чомусь думають, що мені треба дарувати самі книжки.
Лише опинившись у ліжку, Гаррі збагнув, що Дамблдор, мабуть, був не зовсім щирим. Але ж, подумав він, скидаючи Скеберса з подушки, то було цілком особисте запитання.
Джоан Ролінґ, Гаррі Поттер і філософський камінь
Не знаю, чи то мандри спонукають до роздумів, чи то думки не дають всидіти на місці, але дуже часто думки і подорожі йдуть поруч. Хоча яка різниця куди їхати, якщо в кожну мандрівку ми беремо себе? Тому хтось мандрує новими місцями, а хтось - новими книгами чи фантастичними світами.
Світло є силою. Великою силою і джерелом життя. Воно не залежить від наших потреб, а існує само по собі. Світло сонця та зірок разом зливаються у часі, а час випромінює світло. По суті, життя — це Сонце, рух якого по небосхилу суголосний із плином часу. А там, де панує пітьма, чаклун може викликати світло, назвавши його Істинне ім'я. Та зазвичай, коли ти бачиш, як чаклун намагається викликати якусь річ, щоб вона виникла перед ним, то це не має нічого спільного із тим світлом, яке існує насправді. У такому разі маг звертається до сил, могутніших за природні. Щоби викликати щось надзвичайне, потрібно назвати його Істинним ім'ям, а це таке мистецтво, яким легковажити не можна...
Урсула Кребер Ле Ґуїн, Чарівник Земномор’я
Це ж так просто: приходити вчасно, віддавати позичене, закінчувати почате. Бо обіцянка - це не конче, поклавши руку на Біблію в присутності кількох десятків свідків. Це і передноворічні наміри, і плани "почати з понеділка" і кинуте мимохідь "з мене шоколадка" чи "я передзвоню". Втім, кажуть в житті є дві найбільші мудрості: виконувати обіцяне і нічого не обіцяти.
сидиш, долю виглядаючи,
(час на колінах згорнувся,
всесвіт за дверима зіщулився)
а ж раптом
вітер
душу приносить -
заштопати
Коли Галілей кидав всякі речі з Пізанської вежі сучасних годинників не було, і він відраховував час за ударами свого серця. Мені завжди здавалося, що то дуже неточно, він мусив хвилюватися на порозі відкриття і ритм мав би втрачатися, змінюватися. А може навпаки? Час нелінійний, час викривляється.
Іноді точність календарів й годинників може тільки нашкодити. Час доводиться вимірювати по-іншому. Природними циклами. Розливами Нілу, першими мандаринками, оплаченими рахунками, пачками чаю, коробками сірників, маршрутками, трамваями, електричками, піснями в плеєрі, думками в голові, браслетами на зап’ясті...
Якщо потрібного свята немає в календарі - його завжди можна вигадати. Часом саме свято, часом цілий календар. Є десятки різних професійних свят, дні в пам’ять про різні події (як-от День космонавтики), річниці чиїхось народжень і смертей, зрештою - наші особисті річниці, часто забуті, часом підказані таймхопом. І є просто святА, тому що хочеться свЯта.
Якщо суворий бог євангелістів прийде мене спитати
що я зробила для спасіння своєї душі
що йому скажу?
для спасіння нічого не робила.
жила просто
дихала
усміхалась
роздавала яблука
готувала чай
для спасіння ж нічого не робила.
Це не про розквітлі каштани чи бузок. Це про надію. Зібрано яблука і гарбузи на зиму. Проростає озима пшениця - і осіннє поле не відрізниш від весняного. Дерева без листя - і не знаєш, вони уже пережили зиму, чи тільки готуються. І в кожній смерті жолудя чи каштана лежить, чекаючи свого часу, зерно нового народження.
https://twitter.com/Gabriele_Corno/status/761134472670617600
Я не кажу, що з мене досить, але й цього не мало.
Я мала багато щастя, і все завдяки тобі,
Я мала багато світла і радо його пускала
творити комусь веселку, світити чужій журбі.
Насправді я щиро вдячна за кілька хвилин довіри
за наші нічні розмови, за музику і листи,
за те, що не треба пробачень, за те, що бачиш крізь шкіру,
за те, що все розумієш і також не хочеш йти.
Хтось із класиків казав, що якщо дверей бракує, їх треба намалювати. Якщо бракує тепла, його можна намалювати теж. Сонце, вогнище, термос, осоння чи засмагла шкіра, зрештою - коц і шкарпетки. Малювати тепло, слухати рок, пити гарячий чай, робити грілки з підручних матеріалів - спосіб зігрітися багато. Не застуджуйтесь;-)
Іноді блукання результат того, що ми приходимо в знайомі місця самі, а звикли з кимось, хто краще орієнтується на місцевості... чи в нас. Іноді - внутрішньої неуважності, зосередженню на чомусь відмінному від щоденного маршруту. Якби воно не починалося блукання виявляється поглядом на знайомі місця з нової точки зору. Так, інколи новий погляд дезорієнтує і робить вразливим, але в кінцевому варіанті - показує щось нове. Наприклад цілий континент.
Часами будні стають нудними і щоби не остаточно них не загрузнути нам потрібна Пригода. Маленька історія, щоби пришвидшити пульс і дихання, щоб дзвінко реготати чи картинно зітхати "до такого життя мене не готувало" - і врешті вийти з запасом досвіду для ще одного "до такого життя мене не готувало". Маленька історія, щоби було що розказувати потім, маленька історія, щоби дожити до наступної маленької історії. Чи - зрештою - великої.
Ким би ви не були — борсуком, зимородком чи гобітом, добре мати нору, щоб звідки йти і куди вертатися. Але й щоб приймати гостей, робити запаси і замикати двері.
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.
Ліна Костенко
Мінливість, а отже готовність до змін
і намір пройти ціле поле із мін
з мінором довкола, та не у думках
і вмінням на силу вимінювать страх
Насправді читати треба тут. Читати можна будь-де і будь-коли. Книга не тільки згаює час очікування чи мандрівку з пункту А в пункт Б, а й (при доброму виборі) може навчити/розважити/задумати - що кому потрібно)
Я знову про систематизацію. Можна бачити жменю намистин, можна - розрізнене (поки!) намисто, можна дивитися на своє минуле і досвіди, як на щось фрагментарне і випадкове, а можна поєднувати різні вміння і людей і винаходити щось нове. Зрештою, щось рветься і вислизає. В’яжуться нитки. Намисто вже не буде таким, як раніше, але залишиться намистом.
Закони “біосу” однакові для всіх:
народження, страждання, смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте.
Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!
Я розумію вас, звірята і рослини,
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.
Мене завжди лякав міф про прокрустове ложе, але часто люди самі собі придумують рамки і самі себе в них втискують. Та найнещасніші ті, що сидять в коробках з написами "Я вийшов за межі своєї коробки і бачив все"
світ кольорових колгот, потертих прикрас, вилинялих джинсових курток, дешевого вина і розчинної кави
світ нотаток похапцем - на полях конспектів, в кольорових блокнотах, на долонях і численних дивно поіменованих компютерних файлах
світ нічних розмов і ранкової сонливості
сміливих мрій і бентежних кроків
світ синюватих кіл під очима і пісень старших за нас
світ, котрий ніколи не повториться, світ, котрий ми ніколи не забудем
Я знаю, що восени найбільше хочеться знайти тепле місце і спати. Але так дуже легко проспати багато хороших моментів - прохолоду, що бадьорить, прогулянки з термосом, розглядання горобини на мокрому асфальті, можливість назбирати і роздаровувати каштани. Зрештою - фотосесію в осінньому парку. І якщо є речі, заради яких хочеться прокидатися, то ніяка "сонна погода" не стане на заваді.
Фуркотіли машини, поспішали перехожі, напружено трудилися вулиці. Десь удалині пробив вежовий годинник, залунали дитячі голоси. Знайоме місто відкрилося слухачам, місто, в якому день за днем минає життя.
Несподівано вступив оркестр. Піаніст подивився в зал, усміхнувся, комусь кивнув і грав далі разом з оркестром. Хоч ніяких музикантів на сцені не було, звучали труби, співали скрипки, трудився великий барабан, розцвітивши музичне місто всіма барвами.
Радощі й печалі великого міста цілком заполонили слухачів. Вони неначе йшли тротуаром, відчуваючи дружнє тепло нагрітого каменя; давали дорогу малюкам, здалеку чуючи стукіт поквапних черевичків; засинали, дивлячись на зорі у вікні, впустивши розкритий підручник; зустрічали новий день, радіючи сходу сонця.
Євгеній Велтисов, Переможець неможливого
 |
 |
 |